Українська трагедія Голодомору та сучасна війна: уроки, які не можна забути
Українська трагедія Голодомору та сучасна війна: уроки, які не можна забутиМикола Старцев, начальник Новопсковської селищної військової адміністрації: "Дорогі земляки, сучасна війна — це не лише про територію чи владу. Це боротьба за наше право бути собою. Російський агресор, спадкоємець сталінського режиму, продовжує ту політику знищення, використовуючи ракети замість хліба, дезінформацію замість мовчання. Ми бачимо це на окупованих територіях: руйнування міст, вбивства, депортація дітей, знищення української ідентичності. Тому наш обов'язок — не лише пам'ятати, а й діяти. Пам'ять про Голодомор повинна бути для нас щитом, що зміцнює нашу незламність, наш дух. Бо наша боротьба зараз — це боротьба за кожне покоління, яке не повинно пережити того, що пережили наші предки."
Новопсковський краєзнавчий музей нагадує нам, що українська історія сповнена боротьби за свободу, і водночас вона зберігає рани від тих, хто намагався її знищити. Голодомор 1932–1933 років, штучні голоди 1921–1923 та 1946–1947 років стали геноцидами, спрямованими проти українського народу. Метою було винищити українців як націю, зламати дух опору та стерти українську ідентичність.
Комуністичний тоталітарний режим, очолюваний Сталіним, у 1930-х роках організував систематичне вбивство голодом. За допомогою конфіскації продовольства, блокади сіл, заборони виїзду за межі охоплених голодом районів і репресій проти непокірних створили умови, несумісні з життям. Мільйони українців, зокрема жінки, діти, літні люди, стали жертвами цієї жахливої політики.
Ці злочини стали можливими, бо після поразки Української революції 1917–1921 років Україна опинилася під окупацією більшовицького режиму. Окупація принесла масові репресії, терор, депортації, а Голодомор став кульмінацією знищення українців як самобутньої національної групи.
Голодомор і сучасна війна: історичні паралелі
Сьогодні, майже через століття після трагедії Голодомору, Україна знову змушена боротися за своє право на життя. Росія, спадкоємиця тоталітарного СРСР, продовжує геноцидну політику щодо українців. Путінська агресія, яка почалася в 2014 році і переросла у повномасштабне вторгнення в 2022 рік, має ту саму мету — знищити українську державність, ідентичність, культуру, мову, захопити нашу землю та зробити її частиною імперії.
Сучасний геноцид проявляється в численних звірствах:
масові вбивства цивільного населення;
обстріли житлових районів, лікарень, укриттів та гуманітарних коридорів;
насильницька депортація українців, зокрема дітей, до Росії;
зґвалтування, тортури, терор.
Як і Сталін, Путін прагне підкорити український народ через жорстокість і терор, бо інші методи упокорення не працюють. Але, як показує історія, жоден диктатор не зміг знищити наш народ.
Пам'ять як зброя
В умовах нинішньої війни пам'ять про Голодомор має величезне значення. Вона нагадує нам і світові, чим є російський імперіалізм у своїй суті — політикою знищення та підкорення. Усвідомлення цієї спадковості злочинів мобілізує нас-українців до боротьби. Ми маємо пам'ятати про Голодомор. Вижити, об'єднатися, зберегти ідентичність навіть у найжорстокіших умовах — це спадок наших предків, і це наша відповідальність перед наступними поколіннями.
Що стосується кількості втрат Новопсковщини в цій трагедії точної цифри немає. Слід зазначити, що в цей період пройшла реорганізація району: у лютому 1931 р. Осинівський район було приєднано до Білокуракінського, а у квітні 1931 р. центром району став Новопсков, так і виник Новопсковський район. Білолуцький район в той час був самостійною територіально-адміністративною одиницею. 17 листопада 1933 р. було створено Старобільську округу та відновлено Білокуракінський район, до якого увійшло 19 сільрад зі складу Новопсковського району. Приблизна кількість голодуючих та померлих у селах Новопсковського району на кінець 1933 р. складає 3994 людини, а саме по населеним пунктам:
Новопсков – 195, Шапарське – 190, Лизіне – 53, Целуйкове – 26, Луб’янка – 12, Булавинівка – 94, Курячівка – 5, Новорозсош – 185, Павленкове – 121, Донцівка – 260, Осинове І – 178, Осинове ІІ – 69, Рогове –178, Новобіла – 240, Литвинове – 104, Миколаївка – 84, Піски – 210, Закотне – 295, Можняківка – 213, Білолуцьк – 45, Степне – 104, Тишківка – 181, Трембачеве – 74, Березівка – 122, Пантюхіне – 11. За списками Національної книги пам’яті жертв Голодомору в Україні у Новопсковському районі померло 2828 осіб, із них: Білолуцька с/р – 34, Ганусівська с/р – 9, Донцівська с/р – 323, Заайдарівська с/р – 232, Закотнянська с/р – 323, Кам’янська с/р – 89, Козлівська с/р – 26, Можняківська с/р – 131, Новобілянська с/р – 236, Новопсковська с/р – 99, Новорозсошанська с/р – 72, Осинівська с/р – 362, Павленківська с/р – 185, Пісківська с/р – 214, Риб’янцівська с/р – 201, Рогівська с/р – 118, Танюшівська с/р –174 особи. Встановити загальну кількість жертв Голодомору неможливо, рахуючи по записах у книгах актів смерті. Спеціальні підрахунки загиблих не велися. По багатьох населених пунктах книги актів смерті не збереглися, або збереглися лише частково, було виявлено у них численні пропуски записів. Скільки не враховано смертей – невідомо. Невідомо також, хто із занесених до цих книг, помер саме від голоду. Причини смерті приховувалися. У семи сільських радах взагалі причина смерті не вказана, в інших вказані: розлад харчування, внутрішнє захворювання, катар шлунку, запалення кишок, гостре запалення внутрішніх органів та ін. Не враховано тих, хто втратив здоров’я у 1932–1933 рр. і помер наступного, 1934 р. Книги не враховують осіб, які, рятуючись від смерті, покинули рідні домівки і померли дорогою, або в інших місцях і не були внесені до відповідних документів. Ускладнює процес підрахунку втрат той факт, що архів 1930-х рр. Новопсковського району був переданий до Луганського обласного архіву. На даний момент це унеможливлює нашу роботу. Типовим прикладом терору було розкуркулювання, тобто репресії проти певної частки селян, щоб залякуванням змусити всіх інших подати заяву до колгоспу. Терор (у перекладі з французької – жах) і тероризм спрямовані на демонстративність, показовість. Хтось знищує, аби показати іншим, що буде з ними, якщо вони не змінять своєї поведінки у певному питанні. Критерій відбору в “куркулі” був один – рівень заможності. Заможні селяни більше, ніж інші, бажали зберегти приватну власність, яка давала їм засоби для прожиття. Однак статус незаможника не служив охоронною грамотою для тих, хто пручався. Таких незаможників репресували як “підкуркульників”. „Розкуркулені” селяни с. Заайдарівка, які були розстріляні 27 квітня 1933 року: Шейко Іван Маркович 35 р., Шейко Марія Марківна 35 р., Шейко Марко 70 р., Шейко Петро Тимофійович 25 р., Шейко Євдокія Марківна 34 р, Шейко Раїса 5 р., Шейко Іван 3 р., Носова Олеся 69 р., Шестопалова 65 р., Шестопалова Марія 64 р., Могильний Петро Іванович 6 р., Могильна Марія Іванівна 10 р., Мордовець Марія Прокопівна 5 р., Образков Георгій Якович 57 р.
Тема Голодомору 1932–1933 рр. – геноциду Українського народу – ще не закрита, ми працюємо над нею і сьогодні.
“Холодний яр “ на Новопсковщині
Це не той яр, оспіваний Шевченком, де гайдамаки висвячували ножі і звідки неодноразово спалахувало полум’я повстань проти гнобителів всіх мастей. Це однойменний яр, який став могилою багатьом жителям нашої Новопсковщини під час суцільної колективізації. Існував він в розпал Голодомору на території Пісківської громади. Сюди одночасно восени 1932 року вивезли 30 родин з слободи Осинової, сіл Бунчуківки, Грицаївки та хуторів Лаврівки та Кислівки, нині Білокуракінського району. Місцеві радянські активісти зустріли страждальців непривітно, навіть вороже. Зокрема, підмовили місцеве населення не дозволяти виселенцям користуватись єдиним в цьому краї колодязем.
Проти такого свавілля рішуче виступив виселенець з Осинове Григорій Васильович Бур’ян. Він якось одразу став лідером громади знедолених. І не лише підстьобував вкрай обмежені права виселенців, а й зумів налагодити в таборі максимально можливі побутові умови - збудувати землянки, заготовляти бур’яни на паливо тощо.
Такий наступальний вияв опору дуже не сподобався організаторам голодомору. І вже по першому снігу бунтівників переселять в «Білий яр», що належав Новопсковській громаді, під пильний нагляд начальства. До речі, тут було вже дуже багато виселених найздібніших годувальників народу, яких радянська влада кинула на вірну смерть. А щоб не пустував холодноярський табір, його негайно заселили нововиселеними, розкуркуленими селянами з Пісок, Закотного, Булавинівки, Лисогорівки, Риб’янцеве.
Сьогодні ми запалюємо свічки пам'яті не лише в знак скорботи за минулим, але і як обіцянку: ми не здамося. Ми переможемо ворога, якого не перемогли тоді. Ми відбудуємо нашу землю, яка знову горить від рук агресора, ніколи не дозволимо стерти пам'ять про Голодомор, про наших героїв, про наш народ.
Запаліть свічку. Нехай світло її буде як дороговказ для всього світу, щоб ніхто і ніколи не забув, що Україна була, є і буде.
Спогад І. Потапенко, 1928 р.н., с. Новопсков: "Я сам родом iз села Осинове ІІ, (сім 'я була велика: батьки, брат i ЧОТИРИ сестри. Я був наймолодший. Батько працював у місцевому колгоспі бригадиром рільничої бригади. Тримали корову, але хліба завжди не вистачало, менi тоді було лише 5 років, але дещо пам'ятаю. Я ходив у дитячі ясла. Годували нас вареним червоним буряком та вареною картоплею. Xлібa не давали.
В селі була дерев'яна церква. Стояла вона на кам'яних підпорках. В ній було повно зерна-пшениці. Старші хлопці ухитрялися знизу підлізти, пробити отвip i вкрасти зерна. Добре, коли вартовий не помітить, а так — часто їм діставилося.
Я з молодшими хлопчаками робив те ж саме, бо були напівголодні. Проб'ємо отвір, зерно сиплеться у пелену полотняної сорочки. Поки до хати добіжиш — половину розсиплеш.
Пам'ятаю немічних людей. Наша сусідка — бабуся Єпищиха (так звали її по вуличному) була зовсім пухла. Але ми та інші сусіди допомогли їй вижити, то молока принесемо, то картошину. Так вона вижила, ще й прожила довгенько. Нашу cім'ю вислали на «ярки», де жили в степу в землянках. В 1931 році батько був заарештований, разом з земляками Свистуном, Ковальовим Ігнатом вислані в Архангельськ. На нього чекали Соловки, Та допоміг земляк. Батька залишили на материку ковалем на судноверфі. В 1935 році повернувся із заслання, знову на «ярки», де була ще сім'я."
