До Дня пам’яті жертв голодомору і політичних репресій
До Дня пам’яті жертв голодомору і політичних репресійТрагедія «Великого перелому»
Українське селянство з предковічних часів було вправним господарем на багатих чорноземах і носієм своєрідної народної культури, віри і світобачення. Але в роки радянської влади більшовики намагалися зламати певні принципи господарювання селян, нав`язавши різні форми колективізації. Радянські керманичі назвали 1929-й роком «Великого перелому», коли примусово загнали до колгоспів значну частину селян, порушуючи принцип добровільності. Такий «перелом» став вироком для сотень наших земляків - звичайних
сільських трударів. Його наслідком стали: розкуркулення заможних селян, виселення за межі рідної країни та на «ярки» в безлюдний степ. Це були каральні акції більшовицької влади, коли частину селян вивозили і поселяли в своєрідних резерваціях з обмеженими правами щодо умов життя і господарювання.
На території нашого району такими жахливими місцями стали Білий яр і Дубівець. Тут селяни пройшли свій стражденний життєвий шлях, який для багатьох з них закінчився в роки страшного голоду 1932-1933 років.
Колективізація в Макартетине
В роки НЕПУ (нової економічної політики) в селі Макартетине Осинівського району було створено товариство спільного обробітку землі - ТСОЗ, яке об`єднало 19 селянських дворів. Його головою обрали Рожкова Василя Івановича, а бригадиром - Веснянцева Івана Федоровича.
На початок колективізації в селі Макартетине у 212 дворах проживало 1189 чоловік. Село було центром сільської ради, якому підпорядковувались навколишні хутори: Сухий (60 дворів, проживало 355 чоловік), Бутків (20 дворів, проживало 122 жителів), Ново-Олександрівка (10 дворів, проживало 55 чоловік).
Серед селян і хуторян було значне земельно-майнове розшарування. В роки НЕПу, коли була дозволена приватна ініціатива, заможні селяни і частина середняків та одноосібників стали ще багатшими. Та все ж основну масу селян складали бідняки-незаможники та батраки.
В селі Макартетине серед заможних селян виділялась родина Котишевського Євграфа Іудовича. Маючи велику роботящу сім`ю, він з року в рік одержував високі врожаї зернових, просяних та бобових культур. Але збувати своє надлишкове збіжжя не поспішав. До певного часу тримав зерно у своїх великих коморах і вивозив на ринок лише тоді, коли на якусь зернову культуру був великий попит і за неї добре платили. Тому завжди мав кошти, хоч ні зерна, ні грошей односельцям позичати не любив. Добрими помічниками йому були сини: Яків, Данило і Стефан. Міцні господарства мали і брати Євграфа Іудовича - Петро і Йосип.
Одним із найміцніших в селі було й господарство великої родини Крупи Федора Михайловича. Він мав вітряний млин, молотарку, весь необхідний сільгоспінвентар та достатню кількість робочої і продуктивної худоби. Спеціалізувався він на тому, що під весну, коли у незаможних селян вичерпувались корми, скуповував у них зайву худобу, відгодовував її і восени відганяв у промислові центри, найчастіше у Бахмут, на Донбас. Там вигідно збував власникам боєнь і одержував неабиякі прибутки. А господарський досвід передавав своїм синам - Якову і Костянтину.
А ось у Непокритого Кирила Трохимовича були золоті руки. Все власне господарство він створив ними: спорудив велику хату, дві комори, хліви, клуню. Викопав та виклав каменем колодязь, огородив подвір`я парканом. Вмів відремонтувати будь-яку техніку: від молотарки до годинника. Ніхто в селі не міг краще насікти жорнового каменя і підкувати коня.
За період нової економічної політики (НЕПу) невпізнанно розрослися господарства макартетян та навколишніх хуторів. На хуторі Бутків, що біля Довгого лісу, заможний селянин Одарченко Пилип Іванович активно займався розведенням бджіл. Мав велику пасіку, бо медоносних полів в степу було вдосталь. Щорічно він утримував не менше 300 колодок. Отож і прибуток мав не гірший, ніж родини Крупів і Котишевських.
На хуторі Сухому також сформувався значний прошарок заможних селян. Хуторяни брати Бєлі Євграф і Кузьма, Крапивцев Кирило, Вінник Никанор, Стрільцов Макар, Брюховецький Нестор та ще понад десяток родин мали такі господарства, що впоратись власними силами вже не могли і наймали як сезонних, так і строкових (на один рік) наймитів.
Взагалі ж серед сухівчан з 60-ти сімейств лише три вважалися бідняцькими. Дев`ять сімей були «безкінними». Але з початком першої п`ятирічки, в 1928 році, місцеві партійні активісти повели агітацію селян для вступу до колгоспу. Значна частина селян вагалася, бо прагнули самостійно господарювати на своїй землі. Та більшовицька пропаганда переважила, і навесні 1930 року селяни Макартетиного об`єднались в колгосп «Нове село», його головою було обрано Пшеничного Олексія Івановича. Пізніше на хуторі Сухому було створено колгосп імені Димитрова, правління якого очолив Фідійов Кузьма Акимович.
Значна частина селян-одноосібників і середняків не вступала до колгоспів, бо треба було здати свою худобу і сільгоспінвентар. А сільські партійні і комсомольські активісти розпочали кампанію з розкуркулення заможних селян і виселення одноосібників на «ярки».
Таку скрутну долю передчувала і родина заможного селянина з хутора Сухого Юшина Трохима Антоновича. Вправний господар був поважною людиною і не тільки на рідному хуторі. Ще в царські часи він був призваний на російсько-японську війну 1904-1905 років, став унтер-офіцером і командиром відділення пішої розвідки.
За особливу хоробрість на фронтах запеклих бойовищ був удостоєний високого звання повного Георгіївського кавалера всіх чотирьох ступенів. Після Першої світової війни повернувся з наслідками важкого поранення, але з новими бойовими нагородами - трьома Георгіївськими хрестами. В тяжкі роки громадянського протиборства 1918-1921 років, в період руїни, голоду, епідемій разом з дружиною Прасковією ростили і виховували п`ятьох доньок: Тетяну, Ганну, Докію, Марину і Одарку.
Родині Юшиних завдяки значним зусиллям свого господаря вдалося швидко відновити зруйноване обійстя. В період НЕПу, роки вільного господарювання, Трохим Антонович перетворив свій земельний наділ в щедру родючу грядку. А в хліві радували око пара корів, пара волів, троє коней та інша худоба. Доньки допомагали порати зростаюче господарство. А тут ще й дружина порадувала, врешті подарувала своєму господареві синочка Федора, а через три роки - близнят Борю і Панька.
Хоч і нелегко було, але Юшини вирішили так господарювати, щоб і з дружиною мати достаток, і синам на спадок вистачило. Накопивши коштів, Трохим Антонович вирішив разом з братом Григорієм збудувати вітряний млин. Працювали завзято, і вже за півроку вітряк замахав скрипучими крилами. Брати самі ж й мірошникували, слюсарювали і приймали помольців з навколишніх хуторів. Але невдовзі наплакало серце горя господарю. В працьовитій родині Юшиних раптом померла дружина Прасковія. І хоч доньки вправно вели домашні справи, ніби осінній незатишок поселився в їхній оселі.
А на початку 1930 року розпочалася кампанія місцевих партійних органів проти заможних селян. На хутір прибули районні уповноважені і на загальних зборах колгоспників визначили три категорії селян, які підлягають розкуркуленню. Родина Юшиних потрапила під третю категорію - виселення на «ярки». Рішенням комісії Осинівського райвиконкому у заможних селян конфіскували все рухоме і нерухоме майно і вислали на поселення до урочища Шилова стінка Білолуцького району. Там Трохим Антонович разом зі старшим сином-підлітком викопав землянку військового зразка. За молодшими синами-двійнятами доглядала молодша донька Одарка. Восени після дощів і надмірної вологості у землянці застудились і захворіли Боря і Панько. Сестра зразу ж кинулась лікувати братиків народними засобами, настоєм калини та лікарських трав. Але ніякі засоби не допомагали. Через декілька днів хлопчики померли. Залишившись сам, Трохим Антонович не впав у відчай, а біль втрат тамував роботою. Ходив до лісу, збирав деревину, виготовляв побутові речі. Пізніше його повернули до хутірської громади, де він продовжив теслярувати. Але настали страшні часи - роки голодомору. В січні 1933 року хутірські чоловіки, знесилені від голоду, ледь ноги тягали. Люди вмирали цілими родинами. Юшин почав виготовляти домовини. Одну з них зробив для себе і… відійшов у вічність.
Виселенська політика більшовицьких органів влади
Виселенство стало складовою частиною репресивної політики і практики сталінізму в українському селі. В процесі розкуркулення заможні селяни третьої категорії підлягали виселенню на «ярки» на найгірші землі сусідніх сільрад або районів. Проживали там виселенці без права спілкування з родичами і місцевим населенням, без права користування крамницями, поштою, базарями. Зате «ярковики» повинні були сплачувати продподатки, ремонтувати шляхи, насаджувати ліси. Але якщо виселенці догоджали своїми діями місцевому начальству, то одержували право вступити до колгоспу з певним випробувальним терміном.
Кампанія органів радянської влади проти заможних селян почалася восени 1929 року після завершення збору урожаю. В районний центр Осинову з області прибув уповноважений, зібрав партійний і господарський актив, керівників колгоспів і сільгоспартілей і почав вести агітацію за розкуркулення.
Після цього найбільш заможних селян, переважно власників хуторів, стали арештовувати і рішенням судових органів висилати на Північ в Архангельську область. Весною 1930 року рішенням комісії та уповноважених Осинівського райвиконкому селян-одноосібників Альошина, Гукова і Ширмана почали висилати на «ярки» в Білий яр, в далекий новорозсошанський степ. За свідченнями очевидців, освоювати безлюдний простір вимушені були більше десятка сімей із Заайдарівки, чотири родини з Пісок, декілька родин з Новопскова, Осинови, Ікового. Комендантом табору поселенців призначили Ковальова Семена Васильовича з Новопскова. Він розподіляв, де і кому рити житлові землянки, визначав прилеглу територію для господарських потреб. Спочатку не вистачало води в степовому колодязі. Потім зібрали кошти на його очистку. Вдалося зрушити камінь з джерела і вода зразу піднялась на чотири метри, тому її стало вистачати на все поселення.
Драматично склалася доля багатодітної сім`ї Полтавських із Заайдарівки. Глава родини Прокіп Кузьмич ще в царські часи мав значне господарство: земельні наділи, різні породи худоби. З часів столипінської реформи мав орендну землю з сезонними працівниками за межами Осинівської волості. Володів також 30%-ми акцій новопсковських купців Іванових на вальців млин. Після буремних подій 1917-1921 років, в роки НЕПу не тільки зберіг своє значне господарство, а й примножив його. Разом з батьком Кузьмою Лукичем облаштували кузню і вітряний млин. При проведенні збиральних робіт на своїх та орендованих землях використовували косарку-жниварку, молотарку з кінним приводом. Мали і значне поголів`я худоби: 5-6 корів, 3 пари волів, 3 пари коней, отару овець, домашню птицю.
В 1929 році, відчуваючи небезпеку розкуркулення, Прокіп Кузьмич вирішив подати заяву у місцеву артіль імені Комінтерну і здати частину майна: вітряк і деякі породи тварин. Але уникнути виселення на «ярки» не вдалось. Разом зі старшими синами він викопав велику землянку, погріб, підземний хлів для худоби. На виділеній землі посадили невеликий город, за яким доглядала дружина Тетяна Данилівна і шестеро синів, найменшому з яких було 2 роки.
В 1931 році Прокіп Кузьмич був арештований і рішенням судових органів разом із іншими земляками був висланий в Архангельськ, де працював ковалем на судноверфі. Пізніше повернувся із заслання знову на «ярки». Потім сім`я змушена була виїхати на Донбас.
На Білому яру сувору школу радянського свавілля пройшли також родини Шестопалових із Заайдарівки, Свистунових з Новопскова, Хорошевських з Осинови, Андрущенків з Ікового. Сім`я Андрущенка Йосипа Івановича в роки голодомору зазнала непоправних втрат: померли доньки Надя і Фрося, син Іван, діти Харитина і Василь поневірялись то на «ярках», то в овечій клуні на Іковому.
Жорстоких ударів селянської долі зазнала й хліборобська родина Бур`яна Григорія Васильовича з села Осинове. Ще в царські часи вона мала значне майно: 2 будинки, 5 сараїв, 2 клуні, 2 комори, надільної землі 15 десятин, орендованої—15-20 десятин. Гурт худоби був невеликий: 6 биків, 2 коней, 2 корови. Мали 20 сезонних працівників. Значну частину майна і техніки дбайливий господар успадкував від свого батька Василя Пилиповича, зусиллями якого в господарстві працювали вітряний млин, шерстибійна машина, просорушка, різна зернозбиральна техніка. В роки громадянського протиборства 1917-1921 років Бур`яни зберегли свої майно, техніку, земельні наділи, а в роки НЕПу продовжили вільне господарювання.
Григорій Васильович ще з юнацьких років мав неабиякий хист до техніки. Він міг будь-яку запчастину виготовити в кузні, полагодити будь-яку сільгоспмашину. До того ж мав вроджені якості громадського поводиря. На початок кампанії органів радянської влади проти заможних селян господарство Бур`янів значно перевищило ценз селянина-середняка і потрапило у список на розкуркулення. Весною 1930 року їх родину та ще з десяток осинівських сімей під охороною міліціонера вислали на «ярки» в глухий закуток Дубівецького яру Пісківської сільради. Тут почали рити землянки і селяни-виселенці з 4-х сіл Білокуракинського району. Разом з Григорієм Васильовичем життєві скрути поділяли батько Василь Пилипович, дружина Євдокія Петрівна, доньки Марія і Оля, і трирічний Стефан. Він добивався, щоб поселенці були забезпечені водою, їм вдалося викопати новий колодязь і прочистити струмок Дубівець. Але весною 1932 року сім`ю Бур`янів переселили на Білий яр. В роки голоду в степовому закутку вони продовжували виборювати право на життя. В 1934 році Бур`ян Г.В. був засуджений місцевими судовими органами до 10-ти років позбавлення волі. Заслання відбував в Маріуполі, працював на заводі.
Але через рік повернувся на поселення. В грудні 1937 року був арештований і через два дні рішенням «трійки» НКВС по Донецькій області засуджений до розстрілу за активну повстанську пропаганду з конфіскацією майна. Реабілітований постановою обласної прокуратури 25 серпня 1989 року.
О. Чорнуха, краєзнавець
Бур’ян Василь Пилипович
Полтавський Прокіп Кузьмич
