Новопсковська селищна військова адміністрація

Луганська область Старобільський район

28 липня - День Української Державності

Дата: 28.07.2023 07:00
Кількість переглядів: 443

Шановні земляки, сьогодні, 28  липня 2023 р. Україна вдруге відзначає День Української Державності. Вже наступного року ця пам’ятна дата відзначатиметься 15 липня з огляду на перехід Православної церкви України та Української греко-католицької церкви на Новоюліанський стиль календаря.

День Державності відзначається того ж дня, коли українські християнські церкви вшановують памʼять Київського князя Володимира Великого та День Хрещення Руси–України. Історія української державності – це не 30 років незалежності. І навіть не 100 років, від  дати утворення Української Народної Республіки у 1917 році. Українській державності – понад 1000 років. У середньовічній Київській Русі вкорінені не тільки культурні, а й державні традиції українців. З того часу походять деякі вагомі атрибути нашої держави сьогодні: знак тризуба, який став Державним гербом України, назва нашої грошової одиниці, прийняття християнства, яке стало найпоширенішим віросповіданням на українських землях, зумовило нашу включеність у європейську цивілізацію ще в Середні віки, навіть назва «Україна» вперше згадується в Іпатіївському літописі в 1187 році, врешті Київ – політичний і культурний центр Київської Русі – залишається політичним і культурним центром сучасної України. 

За століття після Київської Русі на українських землях змінювалися державні формування, які тією чи іншою мірою творили наші предки: Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Гетьманщина, державні формування початку 20 століття – УНР, ЗУНР та Українська Держава гетьмана Скоропадського.

Кілька разів у XX столітті Україна здобувала суверенітет і втрачала його через внутрішні незгоди під час зовнішньої агресії*. Цей період  в історії України був складним, але  вперше найбільш усвідомленим. В той час  український народ не мав своєї держави. Його землі було переділено між Російською імперією та Австро-Угорською монархією.

День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими традиціями. Захисники нашої державності є нащадками воїнів-русичів, козаків, січових стрільців, воїнів УПА. Сучасні Збройні сили України, стримуючи агресора – Російську Федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність України, доводять, що українці – народ-військо.

У 1991 році ми створили незалежну Україну для українців, втіливши мрії багатьох поколінь наших попередників, усвідомивши помилки та закарбувавши важкий досвід поневолення.

Зараз вся країна, а особливо наші воїни докладають всіх зусиль, аби не втратити нашу Батьківщину. Ми платимо надзвичайно високу ціну за нашу державність. За право жити. За право бути українцями. Кожен воює на своєму фронті. Сил всім нам, згуртованості та божого благословіння. Разом до Перемоги.

З повагою,

Начальник Новопсковської селищної військової адміністрації                            Микола Старцев

 

 

*- Історична довідка від Новопсковського краєзнавчого музею:

Упродовж тривалої історії українці не полишали боротьби за свободу та здобуття державності. Першу в XX столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Актом 24 серпня 1991 року відновила її.

Кілька разів у XX столітті Україна здобувала суверенітет і втрачала його через внутрішні незгоди під час зовнішньої агресії. Цей період в історії України був складним, але вперше найбільш усвідомленим. В той час
український народ не мав своєї держави. Його землі було переділено між Російською імперією та Австро-Угорською монархією.

Територія нашого краю входила до Осинівської волості Старобільського повіту Харківської
губернії та перебувала у складі Російської імперії. Бурхливі події на початку століття в Російській імперії зумовили неоднозначний розвиток майбутніх революційних подій як в самій Росії, так і в національних окраїнах.
4 (17) березня 1917 року одночасно з Радою обʼєднаних громадських організацій виник представницький орган української демократії - Центральна Рада, яку очолив лідер "Товариства українських поступовців" М.Грушевський. 6 (19) квітня у Києві почав роботу Український національний конгрес. На порядок денний винесено питання про принципи федералізму, способи утворення автономного устрою, про права національних меншин.
Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а заступниками - С. Єфремова і В. Винниченка. На II Всеукраїнському військовому з’їзді 10 червня 1917 року Центральна Рада оголосила свій І Універсал, який
декларував автономію України. 7 листопада III Універсалом Центральна Рада проголосила Українську народну республіку (УНР). «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської
Республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів...» Універсал зберігав звʼязок ізРосією, яка як держава вже не існувала.

IV Універсал 24 січня 1918 року закликав народ очистити Україну від більшовиків та інших напасників.
«Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу», - йшлося в ньому.

9 лютого 1918 року між урядом Української Народної Республіки і Центральними державами був підписаний Брестський мир, визначені західні кордони й принципи виведення іноземних військ із території незалежноїУкраїни. Центральна Рада, роззброївши перед цим власні українізовані збройні формування, приймає вимушену військову допомогу проти більшовиків від Німеччини.

Наприкінці весни 1918 року, сформовані в останні місяці існування Центральної Ради регулярні війська УНР, проводять успішні бойові операції проти більшовиків на кримському й донецькому напрямках, а в травні — червні цього ж року разом із німецькими частинами займають позиції на кордоні з радянською Росією. Українські військові підрозділи зупинилися на лінії Куп’янськ- Ровеньки - Бондарівка (останні дві слободи нині належать Росії) - Кам’янка- Кантемирівка. Південну частину «лінії обсаження» на проміжку Куп’янськ - Кантемирівка зайняв
Запорозький корпус генерал-хорунжого Олександра Натієва: від слободи Кантемирівка через Новомарківку. На правому крилі корпусу, Новомарківці, була розташована кінна сотня 1-го Запорозького полку імені гетьмана Петра Дорошенка, в слободі Пантюшине та Бондарівці стояла піхота цього полку. Штаб і командир, полковник Олександр Загродський, знаходилися в слободі Кам’янці. В селі Новобіла стояв 2-й Запорозький піхотний полк полковника Петра Болбочана. По річці Айдар були розташовані 3-й Гайдамацький піхотний полк полковника Володимира Сікевича з штабом у Білолуцьку і 1-й Запорозький імені кошового Кості Гордієнка полк кінних гайдамаків полковника Продьмо, який замінив полковника генеральної булави Всеволода Петрова. Штаб останнього полку знаходився в слободі Павлівка під Білокуракіним. Йому підпорядковувався гарматний дивізіон полковника Алмазова.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, в серпні, під час перебування на Приайдарщині, «запорожців» знову реорганізували в окрему Запорозьку дивізію під командуванням непопулярного серед козаків генерал-хорунжого Борковського. Комендатура місцевої Державної варти знаходилася в Новопскові. Ця гетьманська міліція закарбувалася в народній пам’яті публічним шмаганням і розстрілами більшовицьких ватажків й активних учасників розподілу майна великих землевласників і торгівців, як це було в слободі Осиновій. До поліцейських функцій Варти входило повернення розграбованого селянами майна колишнім власникам та збір податків. У жителів Можняківки, де деякий час перебували гайдамаки (найвірогідніше — гордієнківці), і по сьогодні збереглися перекази про перебування кіннихгайдамаків на Майданах (степова околиця села з стародавніми курганами).
Перебування окремої Запорозької дивізії на Луганщині завершилося в грудні1918 року, коли підрозділи дивізії роззброюють і витискають з Приайдарщини деморалізованих революційними подіями в своїй державі німців, а потім запорожці самі відходять під натиском більшовиків з півночі та денікінців зі сходу. Допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку -утворення УРСР та встановлення радянської влади на більшій частині України. Навесні 1919 р. на її території було введено жорстку економічну політику під назвою «воєнний комунізм».

Неоднозначність нової політики, її жорстокість, широке застосування комуністичного терору породили рух опору, який охопив без виключення всю територію України. Навіть на території нашого краю, де природно-географічні умови несприятливі для партизанської боротьби (немає великих лісових масивів або гір – навкруги степ, в якому переховуватись військовим підрозділам повстанців надзвичайно складно), був організований активний спротив.

На 1920 рік припадає загострення ситуації на сході Слобожанщини – в Старобільському повіті. Так, в бюлетень №13 Центрального управління надзвичайних комісій при Раді Народних Комісарів від 15 грудня 1920 р. зазначається: «Роботу комітетів незаможних селян зовсім не видно. Повідомляємо, що в слободі Новобілій Старобільського повіту спалахнуло селянське повстання, яке тривало 1 добу. Повстало 400 людей, в більшості
своїй бідняки та середняки. Керівників повстання не виявлено. Повстання виникло на ґрунті вимог влади про арешт дезертирів і повернення казенного майна. Натовп бив на сполох і намагався захопити кулемети в загону.
Ліквідацію повстання здійснював 56-й полк ВНУС. Жертв з обох боків – 61 людина. Заарештовано 21 учасник повстання.» Ще одна чекістська оперативна довідка: «У Старобільском у районі протягом місяця ріст бандитизму..., як місцевих так і організованих банд, значно збільшився. Через це радянської влади практично не існує...» Перший потужний антибільшовицький загін створив колишній міліціонер Новоайдарської волості Л. Терезов. Причини, через які колишній радянський «силовик» перейшов із більшовицьких на антидержавні
махновські позиції в комуністичних джерелах вказуються різні – від вбивства начальника Новоайдарської міліції Аграновського та, відповідно, небажання відповідати за свій вчинок, до «низки злочинів у волості, пов’язаних із
грубим спотворенням політики Радянської влади та постійним зловживанням алкоголем». Проте, в особі Л. Терезова більшовицька влада отримала непримиренного ворога. Але найбільш великим та боєздатним був загін
Каменюки. Його чисельність становила близько 600 шабель та 200 багнетів. На озброєнні загону Каменюки була велика кількість кулеметів та кілька гармат. 3 вересня 1920 року повстанська армія Махна зайняла Старобільськ.
Місцевий батальйон ВОХРу склав зброю і частково перейшов на бік повстанців. До повстанської армії приєднався загін Каменюки. На початку вересня махновці контролювали район Старобільськ – Біловодськ –
Лисичанськ. 19-21 вересня махновці рейдували землями колишнього Війська Донського. В кінці вересня повернулись в Старобільськ. 2 жовтня 1920 року Революційна повстанська армія України на чолі з
Махном уклала у Старобільську військово-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командуючий М. Фрунзе).

У підписаній воєнно-політичній угоді передбачалось «негайне звільнення і припинення переслідувань у подальшому на території Радянських республік усіх махновців і анархістів, за винятком тих, хто збройно виступає проти Радянського уряду; вільна участь у виборах Ради, право махновців і анархістів входження до таких, та вільну участь у підготовці скликання чергового V Всеукраїнського зʼїзду Рад, який має відбутися в грудні 1920 року.»

У військовому відношенні передбачалося, що «Революційно-повстанська армія махновців входить до складу Збройних сил Республіки як партизанська, в оперативному відношенні підпорядковується вищому командуванню Червоної Армії, зберігає всередині себе встановлений раніше розклад, не запроваджуючи основ і засад регулярних частин. Революційно- повстанська армія України махновців, просуваючись по радянській території
до фронту і через фронти, не приймає в свої ряди частин Червоної Армії і тих, хто дезертирував з таких».
Було вирішено також прирівняти у пільгах родини махновців до родин червоноармійців, забезпечивши перших відповідними документами. Останній пункт політичної угоди, передбачав створення та території дій повстанської армії вільних місцевих органів політичного і економічного самоврядування, які б мали автономію і підтримували федеративний зв’язок з державними органами Радянської республіки. Цей пункт не був підписаний тоді, мав бути всебічно вивчений обома сторонами і підписаний пізніше. Вочевидь має рацію Василь Голованов, автор книги «Нестор Махно», коли дає наступну оцінку документу: «В історії революції, та й взагалі в історії більшовизму, це була воістину безпрецедентна угода.

Після 1918 року, коли більшовики ввійшли в силу, нікому, жодній партії, жодному рухові, не вдавалося вимогти у більшовиків більше, ніж вимогли махновці. Безпрецедентною була сама форма угоди, укладеної між Повстанською армією і радянським урядом». Тим часом назрівали вирішальні події на противрангелівському фронті. Махновців перевели у тимчасове оперативне підпорядкування І. Уборевичу. Після того як їх тачанки в листопаді 1920-го забезпечили Червоній Армії перемогу над військами барона Петра Врангеля, комуністи вкотре оголосили Батька Махно поза законом. Після того махновці знову повертаються в наш край, з доповіді Донецького губернського відділу ДПУ України відомо: «Після тривалої перерви Батько Махно, переслідуваний загоном Нестеровича та 9-тою кавалерійською дивізією під загальним керівництвом т.Ейдемана, знову відвідує Старобільський повіт, з’явившись на цей раз з Воронезької губернії з слободи Ровеньки. 1-го лютого він займає слободу Білолуцьку, чисельність банди 2000 шабель, 500 багнетів, 4 гармати та 79 кулеметів. Цього ж дня банда досягає слободи Донцівки, звідки на нічліг переходить до слободи Камʼянки. Внаслідок короткого бою вранці 2-го лютого проривається на Марківку. Травень 1921року.» У Осинівському районі у 1921 р. воювали загони анархістського спрямування- Буданов, Саєнко, Гавраш, Блоха, Тяпка, Лодарь, Благочинний, Зайцев, Шаповалов, та самостійницького спрямування-Балаба, Волох. Окрім цього, діяли ще декілька військових формувань (по 20-50 бійців), керівники яких залишилися невідомими. 8 червня 1921 року повстанці І. Каменюки провели рейд селами Старобільського повіту (Піски, Закотне, Колядівка та інші). Останній свій бій отаман Каменюка прийняв у 1922 році біля с. Осинове. Переважаюча кількість військ ЧА оточила загін. У кількагодинному бою загін повстанців майже повністю був знищений. Загинув і отаман Каменюка, який особисто повів повстанців у багнетну атаку. Тіло отамана, згідно з чекістською традицією, було перевезено до м.Старобільск, а потім до м. Бахмут, де було виставлено прилюдно, як факт підтвердження загибелі легендарного отамана. Після смерті Каменюки повстанський рух було фактично придушено.

Окремі повстанські загони діяли на теренах Луганщини до 1923 р., але фактично вони перестали існувати, як єдиний повстанський рух. Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст. Незважаючи на тривале імперське поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб за вкрай несприятливих умов протягом тривалого часу вести запеклу боротьбу, відстоюючи свою державність. Фон ден Брук сказав: «Ніколи не згине народ, що збагнув причини своїх поразок».

Війна, що триває є відображенням чотирьохсотлітнього протистояння. Ми, українці, ніколи не втрачали віру у власні сили, мрії про незалежну державу, навіть попри тотальний терор і знищення зберегли свої традиції, мову та культуру. Й отримавши у 1991 році незалежну Україну для українців, досягнувши мрії багатьох поколінь наших попередників, усвідомивши помилки та закарбувавши важкий досвід поневолення, тепер будемо докладати всіх зусиль, аби не втратити її. Ми платимо надзвичайно високу ціну за нашу державність. За право жити. За право бути українцями. Ми об’єдналися, а національна єдність – обов’язкова умова збереження державності. 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Результати опитування

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь