Вишиванка — не тільки на тілі. Вишиванка — в серці.
Вишиванка — не тільки на тілі. Вишиванка — в серці.
Ми вже понад три роки розкидані по світу. Хтось — у різних регіонах України, хтось — за кордоном, хтось залишився там, де наш дім колись звучав голосами рідних.
Але є те, що у нас ніхто і ніколи не зможе відібрати, як би не намагалися. Якщо ми передаємо це дітям — з любов’ю, з шаною, з гордістю — воно стає частиною нас. Воно не зітреться, не згорить, не забудеться. Бо це не просто візерунок. Це — ДНК. Це пам’ять, закодована в серці.
Ми жили, творили, святкували День вишиванки разом — кожен у своїй сорочці, зі своїм орнаментом, зі своєю історією. Зараз багато хто без неї — фізично.
Але справжня вишиванка завжди з нами. Вона в словах до дитини. Вона в погляді, коли зустрічаємо земляків. Вона в піснях, що раптом звучать у дорозі. Вона — в тому добрі, яке ми щодня віддаємо. Вона у серці наших Захисників та їх рідних.
Ми зараз як ті, хто втомився, заціпенілий, хто вже не здатен плакати — бо сліз уже немає. Але добрі вчинки, людяність, обійми, слова підтримки — це те, що повертає до життя. Дає дихати. Дає силу. І ця сила — продовжувати робити те, у що віриш. Навіть якщо не знаєш, яким буде завтрашній день. Іноді, щоб вижити, треба просто не здаватися. Просто продовжувати. Просто щодня — хоч трошечки — нести світло.
"Не здавайся. Продовжуй вірити в себе" - це закодовано в українській вишиванці. Нехай ці слова зігріють вас сьогодні, завтра і в усі дні, поки ми йдемо додому.
З теплом і любов'ю, твоя рідна громада
PS. На першій світлині - вишиванка біля річки Айдар, Луганщина. Вперше ми її створили в 2016 році і відтоді вона там є. Чекає на звільнення від російської окупації...
