A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Новопсковська селищна рада
Луганська область, Новопсковський район

Продовження рубрики "Новопсковська громада в обличчях"

Дата: 11.11.2017 18:14
Кількість переглядів: 382

Життєві історії: Відігріють тепло і співчутливість.

Понад усе Олександра Андріївна любить тварин. Можливо, якби її життя минало в сільській місцевості, та любов розповсюджувалася б на свійських тварин. Але вона міська жителька, тож пестила кішок і голубів. У своєму ставленні до «братів менших» несла лагідність і турботу, тому що доля склалася так, що у шлюбі не була, дітей не має.

Не думала старенька, що на схилі років чекатиме її переїзд у Новопсков, що муситиме кинути напризволяще свою квартиру, побутову техніку, домашні речі, і все це у повному усвідомленні, що назавжди…

У місто Красний Луч Луганської області (через декомунізацію з травня 2016р. носить назву Хрустальний) Олександра приїхала 17-річною. Було це у 1955 році. Приїхала з села у пошуках роботи. Як її мамі вдалося, інакше й не скажеш, виклопотати доньці у сільраді паспорт, невідомо. Можливо тому, що місцем народження у метриці стояв Алчевськ. А в село до бабуні вони приїхали утрьох: мама, Олександра та маленький братик, коли почалася війна і батька забрали на фронт. З війни тато не повернувся...

Прихисток молоденькій, боязкій дівчині дала далека рідня. На роботу влаштувалася до Краснолуцького шахтобудуправління. Підприємство, в якому вона працювала до пенсії, до 1993 року, пережило зміну назви, і якби не це, то запис у трудовій книжці Олександри був один-єдиний. Все її життя пов’язане з містом, у якому прожила 62 роки, з підприємством та однокімнатною квартирою, єдиним недоліком якої вважала, що розташована на першому поверсі. Досягши пенсійного віку, продовжувала ще десять років трудитися, щоправда вже на складі.

Згадуючи минуле, Олександра Андріївна вважає найкращими 60-ті роки минулого століття, коли полиці магазинів шахтарського містечка ломилися від продуктів. Вона пам’ятає Красний Луч чистим, впорядкованим. У 70-ті вона, проста робітниця, могла поїхати у відпустку на Чорне море, до Будинку відпочинку. «За двадцятку можна було змотатися до Криму», - говорить.

Але дуже добре Олександра Андріївна запам’ятала 90-ті, коли полиці магазинів спорожніли, коли їм на склад почали привозити майже зіпсовані крупи, які вони розважували і видавали робітникам, анчоуси. Грошей на зарплату на підприємстві не вистачало, було таке, що кожному працівникові на тиждень видавали по п’ять карбованців.

Роки перед війною, що почалася у 2014-му, Олександра Андріївна згадує з теплотою у голосі. Розмірене життя: зранку піти на базар, поспілкуватися з знайомими, прийти додому, зварити обід, потім погуляти у парку, що поряд, перегляд улюблених серіалів. «У парку – концерти, весело, спокійно, безпечно», - розповідає.

Тепер же рідне місто асоціюється у неї з вибухами, дрижанням віконного скла, горем і стражданнями. У кожної людини своє світосприйняття. Олександра Андріївна звичайна пенсіонерка, у неї навіть мобільного телефону ніколи не було, а останні два роки не працював телевізор. Як і більшість, вона у липні 2014 року перестала отримувати пенсію. Дітей та близької рідні, які могла б нею опікуватися, не було. Жінка потерпала від голоду і холоду. У грудні, відстоявши величезну чергу, отримала 1800 гривень від бойовиків. Пенсійні виплати поновилися лише у квітні 2015. Сама вона нікуди не їздила, довірилася спритній жіночці за порадою сусідів, яка все оформила.

Олександра Андріївна небагатослівна, багато з того, про що вона розповідає, ґрунтується на її відчуттях, розповідях сусідів та знайомих. Жінка не може проаналізувати, чому і як відбувалися ті чи інші події, їй 79 років, вона чесно працювала майже півстоліття і не може второпати, чому світ перевернувся.

Розповіла, як налякало всіх повітряне бомбардування 30 червня 2014 року, о п’ятій ранку, заводу, розташованого на околиці міста. Про паніку, яка охопила все місто. Про німий жах, коли вперше вулицями Красного Луча прогуркотіла колона танків. Як вмирали люди старшого віку, їх возиками відвозили на цвинтар, а ями для могил копали вночі, бо вдень було небезпечно. Про козацьке угруповання в місті Антрацит, яке «зарвалось», і на яке було влаштовано облаву. Про лікарні, забиті пораненими бойовиками, зачинені аптеки. Про городян, які місяцями ховалися у бомбосховищі. Не може забути, як снаряд замість комендатури поцілив у багатоквартирний будинок, мешканці якого потім рятували домашні речі: брудні, у диму. Вона лічила кожний день, коли не було газу: місяць і сімнадцять днів. Вона замерзала у холодній квартирі, рятуючись електрообігрівачем  та пластиковими пляшками, наповненими гарячою водою.

Дивно, але, розмовляючи зі мною, Олександра Андріївна жодного разу не зронила ані сльозинки, не підвищила голоса, ні на що не поскаржилася і нікого не проклинала у своїх бідах. Вона, наче заніміла навік, говорила зі мною, а сама вправно штопала підодіяльник, майже не підводячи погляд. «Нічого, ми її відігріємо», - впевнено сказала вдова двоюрідного брата Олександри Андріївни, з якою вона тепер живе.

Н. Кривошей «Новопсковщина», №45


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь